Фільм «Кловерфілдський парадокс» — це справжній парадокс у всіх значеннях цього вислову, починаючи з появи стрічки, завершуючи її сюжетом та персонажами. Джефрі Абрамс цього разу вирішив заглибитися у наукову фантастику. Зробив він це настільки глибоко, що збив з пантелику більшість глядачів. І полилося на голову Абрамса стільки помиїв, на які ні сценарист, ні режисер стрічки, найімовірніше, навіть не сподівалися. Якби ця стаття була оглядом, то він міг би стати жбурлянням лайна, але робити цього просто не хочеться.

Чомусь всі в один момент почали вимагати від стрічки «Кловерфілдський парадокс» всього і одразу, наче це заключна частина серії. От про це давайте поміркуємо. Та для того, щоб взагалі зрозуміти, що відбувається, подивіться сам фільм, а краще одразу двічі. Бо з першого разу звернути увагу на всі деталі не просто важко, а майже неможливо. А ще далі буде багато спойлерів, тому зустрінемося через півтори години

Монстроозні фільми

Що, вже переглянули? Тоді настав час для флешбеків. Починаючи з першого «Монстро», ця серія була саме науково-фантастичним горором. Кожен фільм стосується саме даного жанру. Тепер задумайтеся, скільки в перших двох стрічках було саме наукової фантастики, не кажучи вже про горор? Їх варто описувати, як якісні трилери. Справжня наукова фантастика починається лише у кінці фільму «Вулиця Монстро, 10». Таке враження, що на це більшість глядачів закривали очі. Скільки разів ви здригалися від переляку під час перегляду перших двох частин серії? Ймовірно, такого взагалі не було. Чому ж тоді ніхто не обливав фільми лайном, ставлячи низькі оцінки? Бо ці стрічки мають непогано прописані історії, які не вимагали різного роду наукових пояснень та дрібних уточнень.

Фільм «Кловерфілдський парадокс» спантеличує не лише грою з вимірами, а й безпосередньо аномаліями, які відбуваються на кораблі. І це чортовиння має набагато більше спільного з жахастиками, ніж дві попередні частини серії. У ньому є не лише нагнітання, а й те, від чого ваша пика принаймні скривиться. «Кловерфілдський парадокс» не ідеально, але хоча б якось намагається бути горором.

Хіба погано, коли фільм породжує питання, навіть більше — змушує тебе думати над тим, що відбувається? І «Монстро», і «Вулиця Монстро, 10» дають лише часткове уявлення про глобальні події, концентруючи свою увагу на історіях головних персонажів. От тільки з «Кловерфілдським парадоксом» чомусь ця стратегія не працює. Таке враження, що тепер всім закортіло конкретики. І негайно, інакше “не вірю”. А до цього наче нормально все було, завіса невідомого і все таке. Дивина та й годі.

Наш світ — не наш

Більшість оглядачів фільму «Кловерфілдський парадокс» чіпляються за начебто основну проблему, яка водночас є і головним сюжетним поворотом: невже у настільки розвинутому світі (начебто нашому) не знайшли вирішення енергетичній проблемі? Де енергія сонця, вітру і тому подібне? Можна одразу називати цю умову — умовою Шрьодінґера. Чому так? Бо у фільмі справді не показують причини запуску станції в космос. Лише називають цей політ останньою надією людства, і що робити експеримент на землі небезпечно. Це мінус для стрічки? Начебто, так. Але тепер потрібно просто усвідомити, що «Кловерфілдський прадокс» — це фільм про переміщення між всесвітами у просторі й часі (з нашого виміру в інший). Знайшли помилку в останньому реченні? Отож, це не наш вимір. Може технології схожі, будинки, але не розвиток подій. Про це й сам фільм. Інший вимір — інші правила, а отже й причини для енергетичної кризи там є. Банально переносити реалії нашого сьогодення на реалії фільму недоречно.

У Нескінченність і за її межі

Гаразд, полетіли вони у космос, щоб запустити свій небезпечний експеримент. Він начебто вдається, але халепа, їх корабель переноситься у інший вимір. З цього моменту починається справжній пазл, який глядачу потрібно скласти. І знаєте що? Ви не зможете його завершити за жодних умов. У цьому і краса подібного фільму. З’являються питання, відповіді на які вам просто не дасть ніхто. І ви починаєте тицяти частинки пазлу в неправильні місця, щоб скласти докупи хоча б рамку загальної картини. Наприклад, сподіваюсь, ви помітили фотографію, з якої стає зрозуміло, що персонажі знаходяться не на власному кораблі, а на судні білявки Дженсен. Чи те, що команда, котру ми бачимо перед собою, може взагалі бути набором людей з різних вимірів? Просто простір і час урівноважив усе, зібравши докупи начебто одну команду. Таке можливо? Так. І чим швидше ви все це зрозумієте, тим швидше до вас дійде, що на цьому кораблі вірити вже нема у що.

Ці люди запустили бісовий механізм, який зламав прості і час, потрапивши крізь шпарину у вимір, до якого вони навіть не належать. Звісно, що цей же ж простір і час намагатиметься виправити аномалію. Лише так можна пояснити деякі смерті (як-от, механіка), а інші — це, звісно, бажання сценариста додати драматизму фільму. Та про це трохи згодом. Епізоди з рукою та зіткненням особистостей у голові росіянина — це чудові приклади того, що може трапитися внаслідок подібного парадоксу.

Актори, у яких найближчим часом не буде Оскара

Отже, найбільше претензій хочеться пред’явити саме сценаристу. Десь він впорався добре, десь — навіть краще, а десь — неймовірно жахливо. Зрозуміти хоча б, хто на цьому кораблі капітан, майже неможливо. Це усвідомлюєш уже коли він виходить до команди і намагається всіх реорганізувати (після майже півгодини фільму). Наскільки логічна поява білявки Дженсен? Якщо виміри перемішалися, то чому б і ні? Вона є наочним прикладом того, що ніхто не розуміє (і не зможе) до кінця з чим має справу.

Щодо дурнуватих дій… Головна героїня стрічки Гемілтон готова ризикнути усім, щоб побачити своїх дітей. І коли вона говорить капітану: «Справа не в мені», — з’являється дивне бажання врізати їй. Бо ця ситуація зводиться саме до її потреб і бажань. Чи вона таким чином думає про виживання команди? Ні! Одразу видно вишкіл та здоровий глузд. А ще смерть капітана — це максимально можливе расистське кліше. Схоже, що у тому вимірі з цим також проблеми, якщо ви розумієте про що я.

Дайте продовження

Як висновок, можна лише наголосити, що для перегляду стрічки «Кловерфілдський парадокс» вам необхідний хоча б елементарний багаж знань і переглянутих фільмів, щоб не загубитися в потоці побаченого. Інакше стрічка виглядатиме мішаниною. Повертаючись до теми з пазлом. Ви можете складати його тисячі разів, кожного разу по-різному. Саме цим зацікавлюють фільми на кшталт «Кловерфілдський парадокс». А якщо вам треба конкретики і пояснень на пальцях, то стрічка «Когерентність» якраз для вас.

Можна називати «Кловерфілдський парадокс» найслабшою частиною у серії. Та пам’ятайте, що якщо ви не зрозуміли й половини з побаченого, не змогли скласти хоча б загальну картину того, що відбувається, у вас виникла купа запитань, тоді Абрамс і компанія зробили свою справу. Кожен з попередніх фільмів серії розповідав, перш за все, непогану історію. У цьому плані «Кловерфілдський парадокс» справді просідає, особливо якщо ми говоримо про мотивацію та потреби Гемілтон. Але загалом це ще один фільм, склеєний за уже усталеним принципом. Він показує нову історію, вносячи додаткову ясність у всесвіт «Монстро». Хоча тепер важко сказати, чи відбуваються події цих трьох фільмів в одному вимірі. І це чудово.

Чомусь лише зараз усі почали шукати діри, яких не те, що немає, вони прикриті завісою, за якою нічого не видно. В кінці Абрамс може просто зняти її, а там, як виявиться, і не було жодних прогалин. Тому поки що фільм «Кловерфілдський парадокс» — це справжній парадокс у всіх значеннях цього вислову, починаючи з появи стрічки, завершуючи її сюжетом та персонажами.